Київську область звільнено, і тепер я можу написати.

24.02.22 мене розбудила Віра, слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці й паніці почала читати новини та паралельно збирати речі.

Коли Стас доїхав до мене, вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусі, тому я трохи невпевнено спитала, чи це хороша ідея їхати в той бік. Вони поїхали. По дорозі на їхніх очах було збито гелікоптери.

Їхнє село Озера розташоване за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. Після приїзду вони відразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі з машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4−6 квартир (не пам’ятаю точно). Із їхньої квартири вхід і вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншого боку будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) — у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід — колишній АТОшник, і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки.

Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалося трохи менше половини баку пального в машині. Було вирішено чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Усі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет.

Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1−2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3−4 дні протягом 2−3 хвилин максимум. Телефони/планшети заряджав у машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг, набирали його у відра, щоб була вода для туалету, а воду у ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу, то знайшли тандир в іншого сусіда, і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов’язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1 км), приніс звідти буржуйку й поставив до себе в підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній.

Гради стояли за їхнім будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними, і їхній двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: «Ще раз тебе побачу — застрелю». Але сусід-АТОшник якось роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці й забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили.

Евакуація. Я слідкувала за ситуацією навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилася з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилася з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Усе було не на часі, і дуже мене ранило.

09.03.22 почалася офіційна евакуація з Бучі, Гостомеля та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львова, і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в бік Києва і їх можуть вивезти в Білорусь тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам та іншим у тій місцевості (бо він проживав у тому будинку і знав людей в околиці) щоб домовитися з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусі, але наші прийшли раніше).

10.03.22 наших не випустили із села через постійні обстріли. Цього ж дня до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їхнім забором на городах.

11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки, А і приєднатися до іншої колони машин, яка прямувала в бік Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв’язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стасів брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалося сподіватися, що Стас у тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були в мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стасового брата…

Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон із цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом і бабусею. Моїм пощастило.

Уже дорогою до Хмельницького бабуся сказала: «Було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає». А я згадала свого янгола й заплакала. Моїм пощастило.

Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю, скільки часу має минути, щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче й страшно.

Вікторія, Київська область