«Як воно в Харкові» (день 108-й п.з.т.)

Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова: забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті - наче лісові птахи й звірі напередодні зими: хтось летить у теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.

Поки допомагав другові перевозити речі, зустрів у ліфті його будинку жіночку.

— Ну, ви панімаєтє, што праісходіт? — несподівано запитує. — Панімаєтє, за што ета всьо?

— Ета аттаво, — веде далі, не чекаючи моєї відповіді, — што люді пєрєсталі вєріть в Бога. І вєдут сєбя… Ох! Ну, гдє ж ета відана, штоби мужчіна женілся на мужчінє? Вот єсть ти, а єсть я, і сразу панятна, какая мєжду намі разніца, а от ета всьо што, а от ета всьо куда?

— Так, — погоджуюся, — різниця між нами таки величенька.

Тим часом мама натрапила на світлини із Саржиного яру, куди недавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить у калюжі крові.

— Чому кров така яскраво-червона? — питає мене. — Хіба так буває?

— Звісно, буває, — відповідаю, — якщо артеріальна кровотеча. Артеріальна кров — саме така, яскрава: оксигемоглобін…

Євген, Харків