Звоню мамі.

— Як ти?

— Поїла, намагатимусь трохи поспати. Ось зараз качалку з рукава вийму і ляжу.

— ???

— Патрулювали вночі будинок.

— Хто?

— Ми з тьотьою Танею і дядею Толею. Ти ж собі уяви, що ті падлюки придумали: у них бракує вибухівки взривать будинки, то вони пробираються в підвал і руйнують трубу каналізації. Раз — і будинок тоне в гівні, бомбосховища нема, люди у відчаї. То ми звечора самоорганізувалися. Одна людина постійно чергує в підвалі, і по двоє в будці консьєржки — один на лавочці сидить, а другий ховається. Сьогодні графік складемо. Але ми першими пішли.

— Розумно.

— А яка в нас зброя? Пляшка — розіб'ється. Палка від швабри — довга. Костура в мене нема. То ми подумали і взяли по качалці для тіста. Дуже удобно — гладенька, чистенька, зручно в руці тримати. І в рукаві можна сховать. Я такого светра вділа, широкого.

Сидимо ми з Таньою, якраз ротація в нас була, — між лавкою і будкою. Аж воно лізе. Ну ми йому і влупили. По два рази. Вирубили. Тьотя Таня, ти ж її знаєш, плаче: «Жалко його». Плаче, але б'є. А я їй кажу: «Не плач. Чого він сюди приперся?». То ми його вирубили. І викликали тероборону.

Прийшли два хлопці. Такі молоді, красиві, в амуніції, з автоматами. Один того вилупка забрав. А другий лишився біля нас — чекати, чи ще хто не полізе. Ну я показую на автомат і кажу: «Махньомся нє глядя?». Він дивиться здивовано. Тоді я витягаю качалку з рукава. Він починає сміятися.

«Тьотю, ви його справді качалками?» — «Синку, сам подумай, ну яка в мене ще зброя. Була качалка і кухонний молоток, битки робить. То качалка зручніша».

Помовчали трохи. Я його питаю: «Синку, а як воно?» — «Все харашо, тьотю. Ми їх б'єм. Ото тільки нога в мене болить на мороз. Як в АТО був, то два поранення в ногу. Так — не болить. Це сьогодні мороз, то ходити можу, а стояти нє». — «Синку, а хочеш подарунок від тьотки? Я ж, бачиш, своя, бойова». Сміється. «Який подарунок?» — «Ну як на Миколая». Каже: «Хочу». «То жди мене тут».

А в мене 35 пар шкарпеток — в’язані запаковані й не відіслані лишилися. То я йому й винесла. Подякував, перевзувся.

Я тоді кажу: «В мене ще варення і чай спаковані. Перед комендантською годиною забрати не встигли. То ти заходь після чергування, забери». А тут і ранок настав.

…Я сміялась і плакала.

Мама:

 — Он цигани танка вкрали. А ми шо, хужі? Качалками їх заб'ємо, а Київ не здасться! (І так, це Троєщина.)

Зоя, Вінниця, родом із Києва